ПІЗНАВАЛЬНІ ЗДАТНОСТІ

ПІЗНАВАЛЬНІ ЗДАТНОСТІ - в теорії пізнання поняття, що позначає специфічні якості суб'єкта, які роблять його спроможним пізнавати навколишній світ, відображати властивості, відношення, сутність, закономірності фукціювання та розвитку об'єкта і створювати у своїй свідомості образ останнього. До них належать чуттєві П.з. - відчуття, сприймання, уявлення; раціональні - мислення, розум і проміжні - уява, пам'ять, що мають чуттєві й раціональні ознаки. За допомогою П. з. суб'єкт отримує необхідні відомості про об'єкт, переробляє і закріплює їх у своїй свідомості Б. удучи притаманними людині від народження, П.з. удосконалюються і розвиваються в процесі індивідуального розвитку людини, її виховання і соціалізації В. они розширюються і поглиблюються завдяки досягненням суспільно-історичного та науково-технічного прогресу, посилюються і "подовжуються" через застосування різного роду технічного оснащення: мікроскопів, телескопів, радарів, синхрофазотронів, телевізорів, комп'ютерів, технічних систем, що моделюють людський інтелект, книгодрукування тощо. Маючи біологічну основу, П. з. обумовлені соціально і в сукупності з інтелектуальними та технічними надбаннями утворюють пізнавальний потенціал суспільства. Межі збагачення і розвитку П.з. людини не існує.

СУБ'ЄКТ ( від лат. subjectum - те, що лежить внизу, знаходиться в основі) - 1) В широкому розумінні особа, організована група осіб, соціальна, етнічна та політична спільнота, суспільство в цілому, що здійснюють властиву їм діяльність, спрямовану на практичне перетворення предметної дійсності, теоретичне і духовно-практичне освоєння об'єктивної реальності; носій означених якостей, що уможливлюють виконання ним суспільно значущих функцій. Необхідними рисами С. є: предметність, що означає бути предметним утворенням і діяти тільки предметним способом; свідомість, яка відображає реальність, зорієнтовує С. у навколишньому середовищі та визначає мету діяльності (заперечення предметності С. і зведення його до свідомості характерне для ідеалізму); активність, яка забезпечує провідну роль С. у взаємодії з навколишнім світом (ігнорування активності С. характерне для споглядального матеріалізму); воля, наявність якої робить предметну діяльність здійсненною і забезпечує досягнення поставленої мети. 2) В теорії пізнання одна з основних категорій, що є специфікацією С. взагалі в умовах пізнавальної діяльності. Позначає активний компонент пізнавального відношення, протилежний до пізнаванної дійсності - об'єкта. В процесі пізнання С. взаємодіє з об'єктом, спрямовує на нього свої пізнавальні здатності, перетворює і відображає його, формуючи систему знання про об'єкт. Основним питанням у розумінні природи С., від якого залежить філософська спрямованість теорії пізнання, є правильне визначення його статусу щодо об'єкта і навпаки І. сторичний досвід розвитку науки беззастережно доводить вірність вихідного постулату про принципову незалежність об'єкта пізнання від С. в межах їх пізнавального відношення, хоча С., включаючи об'єкт у свою діяльність і застосовуючи до нього пізнавальні здатності, істотно суб'єктивізує об'єкт. Невизнання цього постулату веде до суб'єктивізму або наївного реалізму. С. формується в процесі індивідуального розвитку під впливом соціального, культурного та інтелектуального середовища, яке склалося на конкретному історичному етапі, засвоюючи нагромаджений соціальний і пізнавальний досвід. Тому, будучи предметним утворенням, С. пізнання має виразну суспільно-історичну природу. На протилежних позиціях стоїть гносеологічний антропологізм. 3) У формальній логіці один із трьох складників простого судження - С., предикат, зв'язка. В змістовному висловлюванні С. виражається словом або словосполученням, що позначає предмет, на який спрямована думка. В твердженні "Українська культура є самобутньою" С. виступає "українська культура". В формах суджень С. здебільшого позначається лат. літерою S, в судженнях, що мають вигляд пропозиційних функцій (логічна функція), - предметною змінною. Судження може мати кілька С.

КАТЕГОРІЇ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ - універсальні, всезагальні форми історичних - діяльності, мислення та свідомості людей. К.і.н. - поняття полісемантичне; воно може мати своїм змістом: а) основні форми історичної життєдіяльності (спільнота, культура, цивілізація, формація) і роди соціально-історичного буття людей (економіка, соціальна сфера, політика, духовне життя); б) форми історичного мислення, що використовуються людьми "поза спиною їх свідомості"; в) наріжні характеристики історичного пізнання, що осягаються істориками як найзагальніші і фундаментальні поняття історії як науки; г) форми історичної самосвідомості. Категоріальна структура історичного мислення формується на основі соціально-історичної життєдіяльності людей, в ході відтворення та темпоральних глибинних змін явищ життєвого світу і їх взаємозв'язків. Інваріантні форми та співвідношення історичних подій і процесів, багато разів повторюючись в діяльності і стосунках людей, постають як онтологічний вимір категорій і в подальшому поступово закріплюються в свідомості людей вже у вигляді форм історичного мислення. Як форми мислення К.і.н. відображають загальні хронотопічні властивості людського співжиття, структуру, перебіг, ритм і взаємозалежності процесів суспільної динаміки і водночас використовуються (переважно стихійно, в неусвідомленій формі) як способи фіксації повторюваності в історії, виокремлення закономірного, віднесення одиничних, випадкових історичних подій до відповідних детерміністських вузлів перетину мережі загальних і необхідних зв'язків історичного процесу. Пізніше, відповідно до самоідентифікації та самоздійснення того чи того суспільства, культури, народу тощо, К.і.н. поступово усвідомлюються і з синкретичних, узвичаєних способів фіксації й вираження необхідного та всезагального в історії перетворюються на такі пізнавальні засоби, що свідомо формуються і застосовуються. В цьому аспекті історичні категорії виступають як універсали (чи архетипи), що схоплюють у відповідному зрізі історичний процес як цілісність. На цій підставі вони свідомо використовуються вченими як дієві інструменти автентичного осягнення історичної реальності в усій повноті та розмаїтті їх виявів. На відміну від спеціальнонаукових понять різноманітних галузевих історичних дисциплін, К.і.н. на сучасному етапі постають як цілісні духовні утворення, що актуалізують і репрезентують не тільки розсудкові, а й усі інші пізнавальні здатності людини (всю почуттєву сферу, продуктивну та репродуктивну уяву, волю, розум). Отже, К.і.н. спроможні відігравати роль не тільки, а то й не стільки неусвідомлено вживаних форм мислення чи понятійних, абстрактно-розсудкових засобів пізнання в його класичному розумінні (як суб'єкт-об'єктної взаємодії), а й своєрідних екзистенціалів, формування і дія яких засновується значною мірою на переживанні та співпереживанні; на ідіосинкразійній симпатії та "відбірковій спорідненості" (Гете), співчутті й співстражданні; на залученні не лише зовнішнього, а й внутрішнього досвіду; розпредметненні історичного "апріорі" і осягненні історії як конгеніальної людині сукупності існувань інших людей.

ПІЗНАННЯ - суспільно-історичний процес здобування, нагромадження і систематизації знання про природу, суспільство, людину та її внутрішній світ. В узагальненій формі П. подається як процес взаємодії суб'єкта і об'єкта. В суб'єктоб'єктному відношенні суб'єкт виступає активною стороною процесу - він вибирає об'єкт, визначає щодо нього свою мету, спрямовує на об'єкт свої пізнавальні здатності і відображає, трансформує та відтворює його в своїй свідомості у вигляді чуттєвих або раціональних образів, понять і суджень. У свою чергу об'єкт вимагає адекватних його природі засобів відображення, спричиняє зміст своїх ідеальних образів, що є визначальною умовою істинності знання. Тому внутрішніми складовими процесу П. виступають: суб'єкт з його пізнавальними здатностями; пізнавальна діяльність, що урухомлює засоби П. та реалізує пізнавальні цілі суб'єкта; об'єкт, що є першоджерелом знання; саме знання, що є результатом та безпосередньою метою пізнавального процесу. Оскільки суб'єкт намагається отримати не просто знання, а обґрунтовано істинне знання, то кінцевою метою процесу П. є досягнення об'єктивної істини. Основою П. виступає, по-перше, спостереження, коли має місце безпосередній контакт суб'єкта та об'єкта, а останній дається через органи відчуття і сприймання, які є джерелом первинної інформації про об'єкт; по-друге, мислення та розум, які опосередковують об'єкт і надають осмислення відчуттям та сприйманням. Взаємодія чуттєвого та раціонального складає механізм генерування знання про навколишній світ З. алежно від характеру цієї взаємодії виділяють два рівні П.: емпіричний, де домінує чуттєвий компонент творення знання, а саме знання набирає форми різноманітних фактів та їхніх систем (емпіричне знання); теоретичний, де домінує раціональний компонент, а утворене знання формується у вигляді абстракцій та їхніх систем різної сили узагальнення (теоретичне знання). Мотиви та спонукальні чинники П. визначаються частково людською допитливістю, яка є невід'ємною якістю кожної особистості, та внутрішніми потребами розвитку П. Однак головною рушійною силою П. є суспільно-історична практика, в сфері якої формуються запити на знання, інституційні та організаційні передумови, матеріальні та духовні ресурси П. Практика є адресатом і споживачем здобутого знання. Отже, в абстрактному вигляді процес П. становить собою поєднання чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, практичного і теоретичного. П. виникло разом з виникненням людства і виступає необхідною складовою частиною будь-якої діяльності людини - перетворювальної, виробничої і споживчої, духовної тощо. Однак в подальшому розвитку суспільства внаслідок суспільного розподілу праці П. виокремлюється в особливий вид життєдіяльності і починає розвиватися на своїй власній основі. З цією обставиною пов'язують виникнення науки. Тому виділяють донаукове П., яке забезпечує отримання знання про об'єкт у процесі щоденної життєдіяльності і закріплює його в буденному досвіді, та наукове П., що здійснюється завдяки діяльності окремої спеціально підготовленої соціальної групи - наукового співтовариства, вчених - і стає їхньою професійною справою. Конкретний акт такого П. з конкретно визначеними об'єктом, метою, методикою, який націлений на отримання конкретного результату, називають науковим дослідженням. Здобуте в процесі наукового дослідження знання знаходить свій вираз в емпіричних і теоретичних побудовах, наукових абстракціях, гіпотезах, теоріях, системах теорій, що об'єднуються в окремі наукові дисципліни, які в свою чергу синтезуються в цілі галузі наукового знання і в своїй сукупності утворюють науку. Виокремлюють також позанаукове П., яке здійснюється в інших професійних сферах діяльності, зокрема художній, політичній, правовій тощо. Його результати закріплюються в формах суспільної свідомості. Вирізняють також особливий різновид П., пов'язаний із засвоєнням кожною особистістю та суспільством в цілому всієї суми раніше здобутого і нагромадженого знання. Його називають навчанням, у суспільно значущому розумінні - освітою. Процес П. вивчають теорія пізнання, логіка, методологія і філософія науки, епістемічна психологія, наукознавство, соціологія, дидактика тощо.

Кондильяк, Етьєн Бонно (1715, Гренобль - 1780) - франц. філософ-просвітник. Освіту отримав у Сант-Салпасі та Сорбонні. Друг Руссо, послідовник Локка, енциклопедист; у 1768 р. обраний до Французької академії. Усі пізнавальні здатності людини К. виводить із відчуттів, наголошуючи, що без останніх немає ні розуму, ні волі. К. вважав, що пізнання пов'язане з діяльним задоволенням потреб людини. У цьому процесі отримуються і усвідомлюються сприйняття, а потім на цій основі формуються увага, пам'ять, уява, міркування і розум. Бажання чи небажання набути ті чи інші сприйняття породжує пристрасті - любов, ненависть, надію, страх, волю В. елику увагу К. приділяв дослідженню закономірностей оперування ідеями у знаковій формі, вважав за необхідне створити спеціальну "мову науки" для більш успішного розвитку пізнання. Досліджуючи проблему зв'язку мислення і мови, К. виявив залежність словникового запасу різних мов від способу життя народів, взаємозв'язок і взаємовплив мови і характеру, духу народів. Ще більшою мірою на характер народів, за К., впливає клімат та форма правління, яка зазнає змін відповідно до змін у суспільстві. Причини деструктивних відхилень у суспільстві К. вбачав у відмінності інтересів різних соціальних груп, яка може призводити до гострих соціальних конфліктів. Щоб уникнути руйнації, їх слід урегулювати, не завдаючи шкоди жодній. Для цього слід замінити застарілі форми правління новою політичною системою, здатного досягти соціальної гармонії і підтримувати її. Хоча К. відкрито не критикував релігію, проте сформулював загальний антитеологічний принцип: для філософа недостатньо сказати, що щось виникло надприродним шляхом, його обов'язок - пояснити, як це може статися природним чином. Ідеї К. справили вплив на розвиток франц. матеріалізму.

[br]

Осн. тв.: "Нариси про походження людського розуміння" (1746); "Трактат про системи..." (1749); "Трактат про відчуття" (1754); "Логіка, або розумова наука, що спрямовує до здобуття істини" (1781); "Мова числень" (1798).

ІНТЕЛЕКТ ( від лат. intellectus - пізнання, розуміння, розсудок) - термін для означення вищої пізнавальної здатності мислення, яка принципово відрізняється творчим, активним характером від пасивно чуттєвих форм пізнання. Призначення І. - створювати порядок із хаосу через приведення у відповідність до індивідуальних потреб об'єктивних параметрів реальності. Термін "І." являє собою лат. переклад давньогрецьк. поняття нус (розум) і за своїм смислом близький до нього. Цьому поняттю належить вагома роль в історії філософії, особливо європейської. Саме виникнення європейської культурної традиції пов'язане із розрізненням хаосу та Космосу, Космосу та логосу, аполлонівського та діонісійського начал. Розвиток філософії на теренах Європи завжди характеризувався виразною раціоналістичною орієнтацією (при усій різновекторності та багаторівневості розуміння природи інтелекту, що відповідає, зрештою, принциповій неоднозначності та суперечливості людського єства). У схоластів термін "І." вживається для позначення вищої пізнавальної здатності понадчуттєвого осягнення духовних сутностей на противагу розуму як більш низькій пізнавальній здатності. У Канта І. (як розсудок) є "здатністю утворювати поняття", а розум - здатністю утворювати метафізичні ідеї, які виконують щодо пізнання лише регулятивну функцію. Проте метафізична доба європейської гуманістики завершилася кризою; ідеали розуму, істини, добра і краси, як самоочевидні, не змогли забезпечити справжнє самоздійснення людини. Ця криза призвела до необхідності осмислення нової онтології безпритульності, невпевненості, самотності, відчуження. Видатні мислителі XIX - XX ст. запропонували різні філософські варіанти потрактування буття людини у світі та буттєвого статусу І. їх об'єднавчим моментом є усвідомлення незвідності людського буття до будь-якої форми сущого, а духовного пошуку - до самосвідомості (див. Ніцше, К'єркегор, Фройд, Гайдеггер).

ПРАКТИКА ( від грецьк. πρακτικά - справа, діяльність, учинок) - поняття, що характеризує особливий різновияв активності людського світовідношення, філософське витлумачення котрого тяжіє або до універсалізму (коли П. поєднує учинково-моральнісні, пізнавальні та етичні характеристики), або до локалізації чуттєво-матеріального (що спричиняє занижену оцінку П.). Спробу поєднати окреслені характеристики П. здійснив марксизм, де чуттєво-предметна, цілепокладальна діяльність суспільної людини з освоєння й перетворення природних та соціальних сил постає як предметна основа формування людини, онтологічний стимул розвитку її творчо-духовних здатностей, у т.ч. й пізнання. Самовідособлення людини серед сущого у процесі антропосоціогенезу обертається згодом тяжінням до експансії у довколишню дійсність, котра сприймається переважно як об'єкт людських зазіхань Д. аному типові світовідношення притаманний антропоцентризм, який супроводжується гіперактивізмом і титанізмом, прагненням до щобільшого панування над Землею (зокрема, завдячуючи прогресуючій технізації). Через надмірне протиставлення суб'єкта об'єктові П. є найбільш концентрованим втіленням здатності суспільної людини до виокремлення з природи, граничним виявом якого стали "сутнісна безпритульність новоєвропейської людини" (Гайдеггер) та глобально-екологічні проблеми сучасності С. пробами осягнути цю суперечливість П. просякнуто багато різновидів посткласичної західної філософії (уявлення про практичну зумовленість інтелекту Вергсона та прагматистів; про "інерціальні" властивості П. - Сартра та представників Франкфуртської школи; про кризу новоєвропейського гуманізму - Ніцше, Гайдеггера, Фуко та ін.; про самовичерпаність антропоцентризму - Гьосле, Ионаса тощо). Ще німецькою класичною філософією зафіксовано таку фундаментальну рису П., як здатність поєднувати всезагальність та безпосередність світовідношення. Вона визначає форму, притаманну практичній життєдіяльності людини. Але людинокреативний потенціал її залежить од змістовного наповнення - від взаємодії різних складових предметного змісту П. Цей зміст не є тотожним ні матеріально-речовинним компонентам трудової діяльності, ні уречевленим виявам суспільних відносин Н. езвідний він також і до матеріально-перетворювальних властивостей світовідношення. У найзагальнішому виявленні він концентрує смислову націленість останнього. Під "знаряддєвістю", у руслі котрої світ постає перед суб'єктом життєдіяльності лише як засіб, розуміється одвічна комунікативність предметного змісту Π. - здатність універсалізувати будь-який знаряддєвий вплив на довколишню дійсність, доводячи його до рівня всезагального способу предметно-матеріального освоєння людиною світу. Отже, комунікативність є тим шаром предметного змісту П., котрий уможливлює тип раціональності людського ставлення до світу, коли останній стає не тільки об'єктом маніпуляцій з боку діючого суб'єкта, а й самоцінністю, що має бути не лише перетворена відповідно до устремлінь суб'єкта світовідношення, а й освоєна людиною. Таким ідеалом новоєвропейського гуманізму наснажені найбільш масштабні філософські уявлення про П., предметний зміст якої сягає сфери свідомості, самосвідомості, а отже, духовного забезпечення практичної життєдіяльності людини. Розузгодженість між перетворенням та освоєнням світу - чи не найфундаментальніша колізія П. Концентрований вияв її - гіперактивістська зорієнтованість світовідношення, деградація останнього до "знаряддювання", коли нехтують самоцінністю різновидів буття, що потрапили в орбіту людських зазіхань. Із поступом техногенізації світовідношення "знаряддювання" підминає під себе і матеріально-предметну діяльність, і міжлюдські взаємини, і пізнавальну активність, спрямовуючи її на убезпечення всевладдя людини. Остання, зрештою, і сама стає знаряддям власного панування, "засобом для втілення власних проектів" (Гайдеггер) В. ідчуттям того, що не інструментальність (маніпулятивність), а комунікативність є осердям предметного змісту справді людського ставлення до світу, наснажений інтенсивний розвиток західноєвропейської філософської думки 60 - 70-х рр. Погляд на комунікативність як на останнє підґрунтя і свідомості, і пізнання, і суспільного буття, і екзистенції пов'язаний із протиставленням двох визначальних типів раціональності: "інструментальної" та "комунікативної" - діалогічної, націленої на тотальне взаєморозуміння, убезпечуване досвідом особистої причетності суб'єкта світовідношення до унікальних форм життя (Вебер, Апель, Габермас, Бубер, Больнов).